«Поетика» Аристотеля: фундаментально-онтологічний зріз

Аристотелівський концепт впізнавання розглянуто у горизонті платонівської ідеї пригадування, як об’єкт дослідження. Припускається, що аналіз ідеї пригадування дозволяє зрозуміти ті буттєві зміни, що відбуваються з людиною під час впізнавання. Також припускається зв’язок цих ідей із гайдеґґерівським концептом екзистенціалу турботи. Шляхом герменевтичної інтерпретації гайдеґґерівського екзистенціалу турботи та її історико-філософської реконструкції у трагедії Софокла ʺЦар Едіпʺ здійснене фундаментально-онтологічне тлумачення структурних складових аттичної трагедії: наслідування, задоволення, закон триєдності часу, місця, дії, фабула у складових перипетії, впізнавання, страждання, а також здивування, страх, співчуття, катарсис належать сутнісному виміру турботи. Показано, що наслідування як прояв турботи завдяки власній серединності може перебувати у двох станах – істинному (відтворення) та неістинному (подібність). Запропоновано до уваги, що задоволення виступає не лише внутрішнім станом людини, але й екзистенціалом – певним свідченням повноти розкриття трагічного перебігу подій. Доведено, що закон триєдності часу, місця, дії має у якості основи саме подійність турботи, яка поєднує сакральне та профанне, а також умови переходу людини до відкриття істини власного існування. Встановлено, що страждання як складова фабули, вводить нас у явище самотурботи – здивування, страх, співчуття, катарсису. З’ясовано, що подійність турботи проявляється у перипетії як погранична ситуація, що висвітлює справжню сутність людини. Нами виявлено аспекти розуміння феномена турботи такі як: περιποίησις і πραγματεία. Показано, що здивування сутнісно належить турботі як утворюючому початку буття людини: жодну подію ні у світі, ні у своєму житті не можна осягнути, якщо не здатний до здивування. Страх тлумачиться як екзистенціал, що вмикає ʺпросвіт істиниʺ людського буття. Усвідомлено, що співчуття є подійною дією, оскільки саме тут наводяться в людині такі структури як совість, провина, розуміння, каяття тощо. Обґрунтовано, що поезію взагалі, і трагічну поезію зокрема, можна розглядати як одну з форм, де відбувається артикуляція граничного питання про буття людини. Як висновок, запропоновано бачення катарсису як набуття нових горизонтів сприйняття світу та самого себе у ньому в умовах пограничної ситуації.