Вчення Платона про ідеї як конкретно-історичне розуміння істини

У статті розглянуто теоретичні та практичні передумови становлення вчення Платона про ідеї. Зокрема перипетії пошуку умов істинного знання у його попередників: Парменіда, софістів, Сократа. Софісти вважали, що якщо не існує нічого, окрім наявного, то не існує нічого хибного. Все існуюче для них було істинним. Зазначено, що людина не може обійтись в процесі пізнання без чуттєвого сприйняття світу, але його недостатньо для істинного знання. Істинне знання безпосередньо чуттям не дається, тому що в останньому знаходить собі місце будь-який зміст. Сократ, відстоюючи об’єктивність істини, спільної для всіх, намагався віднайти її в розумі. Але якщо кожен буде шукати істину в своєму розумі, то невідомо – знайде він там істину спільну, єдину для всіх, чи знову кожен свою, суб’єктивну. З’ясовано, що винесення ідей, як духовних сутностей, за межі світу матеріальних речей у вченні Платона, обумовлено необхідністю забезпечення сталості предмета істини, оскільки спрямування пізнавальних зусиль на плинні речі, як це мало місце у софістів, чи на пошук істини в розумі, до чого закликав Сократ, призводило до релятивізації істини, а значить, до її суб’єктивного розуміння. Він зрозумів, що для того щоб істина була єдиною, спільною для усіх, необхідно щоб її предметом було незмінне утворення. Таким утворенням він визнав ідеї і помістив їх в окремому світі, світі відірваному від матеріальних речей. Обґрунтовано, що вчення Платона про ідеї є конкретно-історичною формою розуміння істини. Ідеї Платона та їхня роль у пізнанні істини є суттєвим проривом в тогочасному інтелектуальному житті, але будучи винесеними у потойбіччя, вони не до кінця пояснюють пізнавальний процес, а тому є історично обмеженим розумінням істини. Філософія Платона, як і вся попередня філософія цінна тим, що її вивчення та аналіз допомагають людині у формуванні теоретичного мислення, мислення в поняттях.