Художні особливості п’єси Роланда Шиммельпфенніга «До/Після»

Зміна світоглядних та естетичних координат наприкінці ХХ ‒ на початку ХХІ століття
зумовила актуалізацію екзистенційної моделі «присутності у світі», ознаками якої стали
відмова від життєподібності та особливий вид художньої комунікації. Показовою у цьому
ракурсі є драматургія Р. Шиммельпфенніга. З одного боку, його п’єси свідчать про перехід
від постмодерної деконструкції, автономної театральності постдраматичного театру до
«нового реалізму». З іншого боку, вони відображають не менш характерну його особливість,
пов’язану з драматургічною формою, ‒ навмисне ускладнення сприйняття, яке виникає за
рахунок роздробленості форми. Форма розбивається на частини, щоб глядач не міг одразу
охопити картину цілком. Тим самим досягається ефект неоглядності, і для аналізу побаченого глядач змушений застосовувати так званий індуктивний метод ‒ збирати частини
в ціле. Завдяки цьому посилюється увага до деталей ‒ не розглянувши деталей, ми не зрозуміємо, що зображено. Руйнуючи ілюзію достовірності життя, драматург не дозволяє глядачеві
пасивно рухатися лінією дії, змушує зіставляти не лише частини, розташовані поряд, а й віддалені одна від одної, виявляти нові смислові зв’язки, взаємовідображення, контрасти ‒ і цим
активізує свідомість. Драматургічний текст Р. Шиммельпфенніга позиціонує себе одночасно
як реальність і як вимисел, демонструючи умовність цього розмежування, адже і реальність,
і вимисел є результатом наративізації. Авторська інтерпретаційна модель п’єси «До/Після»
передбачає її осмислення щонайменше з двох точок зору, їх поєднання. Художня картина
світу ‒ ілюзія, яка не прагне бути прийнятою за реальність. І водночас ‒ це вимисел, який
потребує обґрунтування, щоб стати чимось більшим, ніж фікція. Р. Шиммельпфенніг виражає скепсис щодо стандартного розмежування вимислу і реальності: художній світ своїх
творів він організовує так, що предметом зображення стає реальність фантазії та фантасмагоричність реальності.