Estates in the Activities of Judicial Institutions and Penitentiary Establishments in Right-Bank Ukraine (1864–1914)

Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії після другого поділу Речі Посполитої у 1792 р. Інтеграція цих територій у новий адміністративний, економічний та культурний простір спричинила певні труднощі. У першій половині 19 століття в регіоні був найвищий відсоток селянських кріпаків, а елементи та інститути неіснуючої держави (включаючи суди) все ще існували та продовжували функціонувати.

Поразка в Кримській війні 1853–1856 рр. Наклала Російській імперії необхідність радикальних реформ у всіх сферах життя. Хвильові періоди співпраці-протиборства між російською владою та місцевою знаттю спричинили регіональні положення практично у всіх реформах, започаткованих селянською реформою 1861 р. Судова реформа та поява нових інститутів та практик мали вирішити існуючі проблеми, суперечки та покарання злочинців на законних підставах. Соціальний маєток (становий) характер суспільства відбився на створенні та діяльності волоських судів, як нижчих судів. Районні суди були абсолютно новим явищем у правовій культурі; їх функціонування забезпечували професійні юристи на основі нових судових статутів.

Метою цієї статті є розгляд судової практики та функціонування пенітенціарних установ на Правобережній Україні (на прикладі Волинської губернії) під час впровадження судової реформи через призму соціальних та майнових факторів на основі випадків Житомирський районний суд та звіти керівників місцевих в'язниць.

Методологія дослідження включає інструменти соціальної історії та так звану "нову імперську історію", які допомогли простежити адаптацію нових правових практик до соціально-етнічних особливостей Правобережної України. Методи історії повсякденного життя та історії читання були використані для розгляду недостатньо дослідженої складової пенітенціарної системи Російської імперії, а саме бібліотек та їх фондів. Цей компонент слід віднести до новизни запропонованих результатів досліджень.

Висновки. Майнові привілеї зберігалися в Російській імперії протягом усього "довгого 19 століття". Приналежність до вищого соціального статусу практично змушувала польських вельмож дорівнювати у правах із імператорськими чиновниками, наділеними владою. Під час прийняття судових рішень та вироку етнічний критерій не враховувався або не мав другорядного значення. Багаторічне розміщення селян поза правовим полем виробило стійке зарозуміле ставлення власників до представників цієї соціальної власності. Хоча селяни домінували в соціальній структурі населення імперії, вони залишалися найбільш переважаючим класом. З початку 20 століття спостерігаються певні зрушення у сприйнятті та ставленні до селянства.