"The World of Man" as "The World of Culture" in the Discourse of Representaives of the Kyiv Philosophical School

Стаття присвячена науковому дослідженню культури як "світу людини" в контексті Київської філософської школи, що нині викликає значний дослідницький інтерес як "друге відродженням" в українському соціокультурному просторі, а на теренах сучасної української культури набуває статусу Київської світоглядно-антропологічної школи. Цей потужний інтелектуальний напрямок утримував у полі зору ціннісний вимір людини, розуміння культури як специфіки людського існування, самоствердження і самореалізацію особистості та гарантування її прав та свобод. Встановлено, що у філософському дискурсі тенденції щодо розуміння культури представлені у світоглядно-антропологічному фокусі співвідношення "людина-світ" й висвітлення її як "світу людини" (В. Іванов, В. Шинкарук), "людського світовідношення", "людської відповідальності", "людського спілкування", "реалізації людських цінностей" (В. Малахов), "атрибуту людської особистості" (Є. Бистрицький), тощо. Метою даної розвідки постає аналіз концепту "світу людини" як "світу культури" у дискурсі представників Київської філософської школи. У запропонованому дослідженні поставимо завдання експлікації світоглядно-антропологічних засад осмислення культури як "світу людини". Суттєвий вплив на розгортання проблематики даного дослідження має світоглядно-антропологічний дискурс представників Київської філософської школи, який відзначається поглибленою увагою до питань світогляду (П. Копнін), екзистенціалів віри, надії, любові (В. Шинкарук), досвіду (В. Іванов), духовності (С. Кримський), моральнісного світовідношення (В. Малахов). У формуванні теоретичної основи дослідження застосовано аналітичний історико-філософський підхід та компаритивіська й герменевтична метода.

Виділяється низка експлікацій світоглядно-гуманістичної тематики в координатах цілеспрямованої предметної діяльності як фундаментального світовідношення, що посилює в тогочасних дослідженнях шістдесятників культурні параметри перетворювальної активності. У такому вимірі суб’єктом культури стає людина як носій всього культурного світопорядку та духовного самовизначення у світі. А модус духовно-практичного відношення до світу передбачає розуміння духовного світу людини в контексті взаємнообумовлених фаз життєдіяльності особистості, що виражають трансформацію суспільно-людського змісту у внутрішнє надбання особистості. Форма буття, яка фіксує перехід двох реальностей людини та світу, внутрішнього та зовнішнього в єдину цілісність може бути формою духовного, оскільки предметна реальність переходить в духовну організацію духовного світопорядку людської суб’єктивності. Безумовно, увесь цей понятійний арсенал скерований у площину "людина-світ", яка стає основною філософською платформою наукових досліджень представників Київської філософської школи. Саме вона і давала змогу пов’язати між собою людину з дійсністю й зрозуміти трансформацію "об’єктивної реальності" у "світ людини", спонукаючи до пошуків евристичних потенцій світоглядної методології у сфері філософського знання.