Соціальна сингулярність: методологічний концепт філософського дискурсу

У статті розглянуто теоретичну інтерпретацію феномена соціальної сингулярності. Визначено та проаналізовано методологічний інструментарій пізнання феномена соціальної сингулярності як структурної частини нової постнекласичної парадигми сучасності. Сприйняття феномена соціальної сингулярності з точки зору соціально-філософської специфіки доцільно пов’язати з екзистенційними викликами, які постають перед сучасним людством. Йдеться вже не лише про загрозу ядерної війни, а й про саму природу людини у зв’язку з можливістю не тільки її змінювати (генна інженерія), а й замінювати (штучний інтелект).

Розкрито методологічний потенціал філософії постструктуралізму в дослідженні соціальної сингулярності. Охарактеризовано роль постмодерної філософії як інструментарію, що допомагає визначити критичні, сингулярні точки реальності (Ж. Дельоз, Ж.-Л. Нансі, Ф. Гваттарі). Зазначено, що дисциплінарне суспільство "мертвої соціальності" підтримується нарцисизмом та споживанням як атрибутами посткапіталістичної формації. Проте ні нарцисизм, ні споживання неє граничними підставами соціального розкладання, це буде "межа соціальної сингулярності". Вони лише наслідок руйнівних процесів, що відбуваються на інституційному рівні, зумовлених нечуваною експансією вже військово-комерційного капіталізму в усі пори соціального та індивідуального тіла. У цьому вся суть історичності подій як сингулярностей. Тому розуміння феномену соціальної сингулярності дає можливість спрогнозувати, що людство вже будує нові системи, які будуть підривати центри сили. Визначення соціальної сингулярності – це дискурс про створення вільного світу, в основі якого будуть лежати проривні інновації і технології, які повинні зробити світ кращим.