Аскетизм і усамітнення у контексті православної антропології: історико-філософський контекст

Метою статті є аналіз розуміння сутнісних характеристик аскетизму та усамітнення християнина-віруючого у площині православної антропології. Для досягнення поставленої мети застосовано методологію герменевтичного аналізу щодо розуміння сутнісних характеристик аскетизму і усамітнення православних подвижників через призму Святого Письма та Житія святих. Натомість методологія феноменологічного аналізу була використана у процесі дослідження життєвого досвіду православного вірянина у контексті усамітнення, затворництва, відлюдництва та покаяння.

У дослідженні встановлено, аскетизм у розумінні православних подвижників передбачає відлюдництво, безшлюбність, постійну молитву, піст і обмеження тілесних прагнень. При цьому аскетизм не є складовою життя лише ченців, життя мирянина не має нічим відрізнятися від чернечого способу існування. Православний аскет не має визнавати себе святим ще за життя, він має уникати стану відчаю і розгубленості, ігнорувати як незначущі свої спроби духовного вдосконалення, визнаючи себе апріорі гріховною істотою.

Доведено, щ усамітнення православного подвижника пов’язане з метонойєю як особливим психоемоційним і світоглядним станом віруючого, що потребує перманентного продукування у його душі покаянного настрою, смирення, суму про власні недоліки та надії на ласку Божу з метою обожнення як злиття людини з Господом. Покаяння у православній антропології передбачає заперечення усього мирського, видовищного, надмірних веселощів, екзальтованого, нестримного сміху. Означені тенденції проявляються передусім у практиках ісихазму, в аскетичному чернечому існуванні, в феноменах затворництва і відлюдництва.