Анторопологічний дискурс у православ’ї

У статті досліджується антропологічний дискурс у православ’ї крізь призму христологічного вчення. Автор аналізує православну антропологію як динамічну реальність, у якій людина, створена за образом Божим, прагне досягти подоби через богоспілкування, духовний досвід і процес теозису (обоження).

Особливу увагу приділено христології як ключу до розуміння сутності людини: подвійній природі Христа («два єства, одна Іпостась»), формулам Халкідонського собору («незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно»), вченню про волю (природна та гномічна воля за Максимом Сповідником) та образу Христа як Нового Адама. Показано, що христологія визначає антропологію, відкриваючи людині можливість онтологічного оновлення, звільнення від гріха та набуття досконалості через єдність із Богом.

Зроблено висновок, що православна антропологія формує образ досконалої людини, яка долає природні межі й досягає богоподібності через любов, свободу та духовне перетворення.