Державність та релігійні інституції у ціннісній організації сучасного суспільства

Актуальність. Російсько-українська війна загострює питання соціальної стійкості та меж інституційної відповідальності держави, переводячи публічне управління у площину збереження життєвого світу. Суспільство постає як поліцентрична система інституцій, де ефективність влади визначається здатністю поєднувати адміністративні та моральні ресурси. Релігійні організації підтримують суспільну єдність, відтворюють довіру та сприяють гуманізації публічного простору, що актуалізує осмислення державно-конфесійних відносин як підґрунтя відповідального співбуття та утвердження людської гідності. Метою дослідження є теоретичне осмислення співпраці держави та релігійних організацій як чинника консолідації суспільства й зміцнення інституційної стійкості публічного управління в умовах війни та післявоєнного відновлення. Методи дослідження. Методологічну основу становлять соціально-філософський і релігієзнавчий підходи. Системний аналіз дав змогу розглянути публічне управління як єдність інституцій і цінностей; аксіологічний підхід сприяє виявленню моральних засад управлінської діяльності; герменевтичний метод забезпечить інтерпретацію релігійної присутності у публічній сфері; міждисциплінарний підхід дозволив простежити зв'язок адміністративних практик із духовними орієнтирами суспільства. Результати дослідження. Обґрунтовано, що трансформація публічного управління пов'язана з утвердженням моделі розподіленої відповідальності, у якій держава координує суспільні зв'язки, а релігійні організації виконують функцію моральної інтеграції, акумулюючи ресурси довіри та втілюючи їх у практиках гуманітарної підтримки. Їхня участь посилює легітимність управлінських рішень і сприяє формуванню культури відповідальності. Стійкість держави визначається здатністю поєднувати матеріальні й духовні ресурси, тоді як співпраця влади та релігійних інституцій утверджує гуманістично орієнтований розвиток суспільства.