Досвід гуманітарної політики української влади доби національно-визвольної боротьби (1917 – 1920 рр.) в умовах збройної агресії російської федерації та післявоєнної відбудові

У науковій праці В. М. Купрійчука теоретико-методологічно обґрунтовано засади, еволюцію та практичний досвід формування й реалізації гуманітарної політики українських урядів доби Національної революції 1917–1920 років (Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, ЗУНР та Директорії УНР). На основі аналізу джерельної бази виокремлено три послідовні етапи державотворчої діяльності у гуманітарній сфері: за Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.), спрямований на закладення політико-правових засад та українізацію; за Гетьманату (квітень — грудень 1918 р.), позначений заснуванням Української Академії наук і розбудовою музейно-бібліотечної справи; та за Директорії УНР і ЗУНР (грудень 1918 — 1920 рр.), орієнтований на концептуалізацію українізації та захист прав етнічних меншин.

У дослідженні доведено, що гуманітарна сфера 1917–1920 рр. слугувала фундаментальним чинником консолідації суспільства та патріотичного виховання громадян. Автором висвітлено ключові проблеми тогочасного управління, зокрема брак фінансових ресурсів, слабку міжвідомчу комунікацію та кадровий дефіцит. Сформульовано конкретні пропозиції щодо імплементації цього історичного досвіду в сучасну практику державного управління України в умовах збройної агресії рф та післявоєнної відбудови.