Філософія зустрічі і теодрама: суб’єктивація вдячної людини в антропології

Людина, розвиваючи персональні та колективні когнітивні здібності, з давніх-давен перебуває у пошуку власної ідентичності, причин та сенсу буття окремо взятої людини та людства загалом. Церква та її мислителі в різний час намагались відповісти на питання де місце людини у системі «Людина-Бог», якою є мета та сенс життя, як проявляється свобода вибору та відповідальність людини за прийняття рішень. Мислителі ХХ сторіччя, зокрема Мартін Бубер, сформулювали концепцію зустрічі людини з Іншим, чимось незбагненним, що змінює її та життя (існування) загалом, а також вкладає сенс в існування людини. Емануель Левінас, критикуючи запропоновану тотожність людини та Бога, сформулював провідну роль Бога в процесі існування людського індивідуума. Мислителі кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя розвинули цей концепт, вписавши в систему індивідуальної взаємодії людини та Бога людину в суспільстві, від якого особа не може бути відірвана, будучи залученою в людські сукупності та залежачи від рішень та дій ближніх й незнайомих їй людей. Генріх Ульрих фон Бальтазар сформулював концепт теодрами та розвитку людського життя по задуму Бога. В подальшому теологи обґрунтували варіативність людського існування – можливі корективи «сюжету» людиною – як внаслідок прийняття людиною Божественного і Чужого в собі, усвідомлення своєї сутності, своїх дій та прийняття власного буття як дару. Важливим чинником зазначеного концепту є відповідальність людини за власні вчинки та їх наслідки, що породжує суб’єктність особистості. У представленій статті розглянуто взаємозв’язок між філософією зустрічі, теодрамою та феноменом вдячності як чинника суб’єктивації людини. У роботі розглянуто еволюцію філософської думки від концепту «Я – Ти», «Я – Воно» та «Я – Ти – Воно» з критикою такого підходу до концепту евхаристійної антропології з підходом вдячності, як шляху до усвідомленої суб’єктності людини в системі власного буття.