"Людина зникає в епоху голоцену (на матеріалі повісті М. Фріша "Людина з’являється в епоху голоцену")"

У статті розглянуто питання сучасної оповіді на тлі масштабних кліматичних змін, що тривають від геологічного часу голоцену до антропоцену. Стаття містить низку культурологічних та геологічних даних, парадоксальне оперування якими сповіщають повісті нової установки розуміння людини. Автор статті проводить літературознавчі паралелі фрішівської оповіді з аналітикою Юнга та абсурдом Беккета. Новий тип оповіді психологічного реалізму подається як залежна від антропоцентричних умов буття форма об’єктивного розуміння хронотопу. Розкрито колізію наукового знання та гуманістичних цінностей.