Постмодерна пародія як онтологізація реальності (на матеріалі оповідання Д. Бартелмі "Золотий душ")

У статті розглянуто проблему постмодерної пародії під кутом зору її онтологізувального потенціалу, а саме інтерпретації в її межах проблеми суб’єкта. Поняття онтологізації тлумачено в традиції опозиції парадигми філософії присутності позасуб’єктним версіям онтології, зокрема постмодерній концепції інтертекстуальності. Актуалізація концепції пародії як формотворчого засобу поряд із явним чи неявним акцентуванням цілісності картини світу тлумачиться як пошук метафізичних підстав для естетичної системи постмодерну та поетики Д. Бартелмі. Обґрунтовано філософський аспект прийнятої в науковій літературі інтерпретації пародії як модусу організації структури тексту та формозмісту тексту назагал для постмодерної естетики. Окреслено універсальний характер пародійності як інтерпретативної оптики та постмодерної техніки текстуального колажу для літератури в умовах візуального повороту ХХ–ХХІ ст. З’ясовано, що для поетики Д. Бартелмі характерне використання техніки колажування у вигляді каталогізації реальності як її переформатування. Показано, що пародійність для письменника є формальним і змістовним принципом, художньо-естетичною настановою, а не лише прийомом. Демонстративність, «оголеність» пародії досягається завдяки зміні фразових режимів, чергуванням діалогів та описів, візуалізації дії. Структурні рівні пародії взаємопереходять як на формальному рівні інтертекстуального, так і на рівні численних претекстів і опорних смислових та символічних рядів. Отже, трансгресія пародії виявляє себе через єдність і розділеність кодера й декодера в момент формування етосу фрагментованого тексту як його переживання. Зроблено висновок, що гротеск і пародія можуть бути розглянуті як синестетичні смислогенеративні моделі постмодерної літератури. Пародія як життєва рецептивна та когнітивна форма може онтологізувати суб’єкта тексту. Гротеск є парадоксальною, фіналізованою, об’єктивованою ентелехією пародії, яка при цьому практично ніколи не онтологізується й не набуває рис суб’єктності. Постмодерна пародія переформатовує суб’єкта наративу й тексту як формальної структури, надаючи йому додаткових смислових вимірів.