Початковий и: питома риса української мови, діалектне вкраплення чи писемна традиція?

У статті йдеться про одну фонетичну рису – початковий и, мовознавчі дискусії навколо якої тривають століття. Задекларовуючи в багатьох випадках наявність слів із початковим и як питому рису української мови, лінгвісти переважно апелюють до класичної точки зору, виробленої у другій половині ХХ століття під строгим ідеологічним наглядом, де це явище мало бути розглянутим у руслі витворення сучасних російських форм на кшталт игра – сыграть, пояснення якому знаходили в занепаді зредукованих. Головну причину такої зміни мовознавці вбачали у взаємній асиміляції голосних із подальшою зміною артикуляції початкового і в напрямку до и. Відбувалося це явище на межі прийменника чи префікса і слова з початковим і. Власне, обстежені писемні пам’ятки зі східнослов'янського ареалу (переважно тексти ділового, літописного та конфесійного стилів) засвідчують незначний набір приголосних, у позиції перед якими могла відбутися зміна, ще меншим є набір приголосних, після яких ця зміна могла відбутися. Прикметним є підкреслення спільності цього явища для трьох східнослов’янських мов, а також те, що нині тільки в російській мові воно становить орфоепічну норму.

Уведення в орбіту дослідження нових писемних пам’яток дає підстави стверджувати про ареально обмежене функціювання цього явища – правобережні північно-західні території зі значним опусканням ізоглоси на південь. Поширення зазначеного явища на схід у ХVІ–ХVІІ ст. обмежене кресовими територіями Речі Посполитої, що радше свідчить про "писемний" прихід початкового и, аніж про природність вимови слів із ним. Відсутність або спорадичність слів із початковим и в писемних пам’ятках, особливо з ХVІІІ ст., із Лівобережної України вмотивовує висновок, з одного боку, про регіональність цього явища, з іншого – про неприродність його російській мові, зокрема тим говіркам, із якими контактували українські північно-східні та східні.