Сутнісні характеристики віртуальної реальності як простору відчуження людини

У статті досліджено віртуальну реальність як невід’ємну складову існування сучасної людини, яка володіє такими атрибутивними ознаками як: штучний (створений) характер, автономність і анонімність, інтерактивність. Просторові й часові характеристики віртуального світу відрізняються від параметрів фізичного світу: простір у сфері віртуальності може змінюватися залежно від системи відліку (програми), від бажання або веління її суб’єкта-творця; час у сфері віртуальності може втрачати ознаки лінійності, адже у ній суб’єкт активності може все почати з самого початку, повернутись не лише в минуле, а й переміститись у майбутнє. Доведено, що віртуальна реальність є особливою сферою реалізації людської суб’єктивності, де людина, подолавши просторову і часову визначеність й обмеженість фізичної реальності, здатна до творення різних типів символічних форм.

Обґрунтовано, що поряд з позитивними сторонами перебування у віртуальному просторі (свобода творення, свобода самореалізації, свобода самопрезентації, можливість набуття різних типів ідентифікаційних маркерів), сфера віртуальності стала новітнім середовищем індивідуального і соціального відчуження. Перебування людини у віртуальній реальності системно впливає на трансформацію її світогляду, а точніше ідей, знань, цінностей і практичних настанов людей у різних регіонах світу. На особистісному рівні нова віртуальна особистість може загрожувати "стиранням" або кардинальною зміною реальної особистості. Поряд з цим, у віртуальній реальності людина може не тільки відчувати себе відчуженою, відстороненою від особистісних або суспільних проблем реальності, а й виснажуватися психологічно, ставати інфантильною і впадати у соціальну апатію, дистанціюватися або уникати вирішення проблем у реальній соціальній дійсності. Доведено, що у віртуальній реальності відбувається симуляція активної комунікації, комунікація заради комунікації, яка у підсумку може не мати будь-яких соціальних і особистісних наслідків. Натомість ефективна соціальна комунікація на рівні взаємодії суб’єктів має призводити до вироблення дієвих практик подолання різних типів соціальних викликів.