Імперська прокуратура на Волині: виклики та компроміси в управлінні губернією (кінець 18 – перша третина 19 ст.)

Мета статті – проаналізувати функціонування прокурорів і стряпчих з кінця 18 ст. і до польського Листопадового повстання, розкрити їх повноваження, визначити кадрову політику призначень на цю посаду, а також особливості їх діяльності у Волинській губернії.

Наукова новизна. З’ясовано значення прокуратури для інкорпорації приєднаних територій, доведено ширші повноваження чиновників, а також відмінності у чисельності чиновників, порівняно із внутрішніми губерніями. Доведено, що кадрова політика Російської імперії на Волині у досліджуваний період характеризувалася балансуванням між необхідністю забезпечення лояльності чиновників і потребою в ефективному управлінні регіоном з урахуванням його специфіки.

Висновки. Інститут прокуратури у Російській імперії кінця 18 ст. зазнав значної модернізації. Було розбудовано густу мережу прокурорського нагляду з широкими повноваженнями: за дотриманням законності у діях адміністрації та судів, контроль за тим аби владні інститути не втручалися у сферу діяльності один одного, за виконанням законів і поведінкою чиновників тощо. За правління Павла І та Олександра І було реформовано систему прокуратури, а в губерніях Правобережної України відновлювалися попередні правила судочинства під наглядом лише губернського прокурора.

За правління Миколи І губернський прокурор став ключовим інструментом інтеграційної політики. Вони отримали повноваження нагляду за діяльністю дворянських депутатських зібрань і були присутні на виборах. Прагнучи забезпечити лояльність чиновників та їхню незалежність від місцевих еліт – прокурорів і стряпчих призначали з вихідців внутрішніх губерній, яких підтримувала влада від несправедливих доносів. Збереження на посадах усіх повітових стряпчих після Листопадового повстання 1830-1831 рр. вказує на абсолютну лояльність інституту прокуратури до політики влади у регіоні.