Типологічне осмислення українського націоналізму 1920–1940-х рр.: компаративний аналіз підходів

Мета статті – здійснення аналізу співвідношення українського націоналізму періоду 1920 – 1940 рр. із наявними підходами у типологічних концепціях західної та вітчизняної наукової традиції. Методологія дослідження. Під час опрацювання теоретичної бази, а саме існуючих теорій, концепцій, типологій націоналізму, застосовувались методи порівняльного, аналітичного, критичного аналізу, системного підходу. Наукова новизна полягає у тому, що запропоновано структурне переосмислення місця українського націоналізму 1920 – 1940 рр. у типологіях провідних теоретиків націоналізмів: Карлтона Дж. Гейза, Ганса Кона, Ентоні Сміта, Бенедикта Андерсона, Роджерса Брюбейкера, Ярослава Дашкевича, Костянтина Симмонс-Симонолевича, Лії Грінфельд. Поєднання різних теоретичних типологій націоналізму (етносоціальний, конструктивістський, модерністський тощо), дозволяє уникнути одновимірності трактування теоретичної складової українського націотворчого досвіду. Висновки. Проаналізовно типології провідних теоретиків націоналізму та істориків Карлтона Дж. Гейза, Ганса Кона, Ентоні Сміта, Бенедикта Андерсона, Роджерса Брюбейкера, Ярослава Дашкевича, Костянтина Симмонс-Симонолевича, Лії Грінфельд та оцінки і систематизацію, здійснену Георгієм Касьяновим. Обґрунтовано, що український націоналізм 1920 – 1940 рр. є багатоаспектним явищем, що містить специфічні елементи, відображає різноманітні фактори внутрішнього та зовнішнього впливу, має здатність адаптуватися до соціальних, політичних та історичних змін. Запропоновано трактування українського націоналізму 1920 – 1940 рр. у вертикально-хронологічній концепції К. Гейза як інтеґрального; у діхотомії Г. Кона як східного типу, у етносимволічній теорії Е. Сміта як етнічного; в методології «уявлених спільнот» Б. Андерсона як лінгвістичного (мовно-культурного); в схемі «трикутника» форм націоналізмів, що супроводжують процес створення національних держав Р. Брюбейкера як націоналізм національних меншин; з точки зору принципу ролі націоналізму у формуванні національної держави як націоналізм недержавної нації, згідно з підходом Ярослава Дашкевича, який, спираючись на ідеї народницької та державницької школи ХІХ ст., систематизував цей концепт у контексті національно-визвольної боротьби ХХ століття; конструктивістської моделі К. Симмонс-Симонолевича як визвольний рух в формах руху відродження та антиколоніального руху; в постмодерній парадигмі Л. Грінфельд як колективістськи-авторитарний. Запропонована синхронізація українського націоналізму до загальних типологізацій переконує у природності його розвитку та наявності як спільних з іншими, так і специфічних рис.