Поняття культуротворчості в українознавстві та полоністиці

Ідея культуротворчості належить до групи провідних понять в сучасній філософії культури. З самого початку ХІХ століття в багатьох країнах Європи відбувались важливі процеси національно-культурної самоідентифікації. У Польщі та Україні, які перебували в ті часи в колоніальній залежності від Російської імперії, такі процеси проходили багато в чому паралельно та були зумовлені розвитком й поширенням ідей романтизму, найбільш яскравими представниками якого були визнані корифеї: Адам Міцкевич у Польщі і Тарас Шевченко в Україні. Створені ними яскраві художні образи та наступні соціокультурні інтерпретації багато в чому визначали особливості самоідентифікації як польського, так й українського національного характеру. Філософською основою сучасного осмислення процесів культуротворчості слід вважати важливі ідеї І. Канта про роль гри як основи сприйняття та розбудови мистецтва, а також як медіатора між світами необхідності й свободи (об’єктивного і суб’єктивного). Саме під впливом таких ідей кантівської філософії Фрідріх Шіллер обґрунтовував свою концепцію «естетичної діяльності», яка очолює всю ієрархію різновидів діяльності людини, постає ігровою за своєю сутністю та завжди лежить в основі процесів культуротворення. Також важливими були ідеї кордоцентризму у філософських пошуках Гьоте, які, у свою чергу, виникли в результаті появи й осмислення відповідних ідей Шіллера та Фіхте. Всі вони суттєво вплинули на характер і розвиток романтизму. Важливою методологічною основою сучасного розуміння проблематики культуротворення залишається класична лудологічна концепція Хьойзінги з врахуванням пізніших доробок та уточнень Гадамера.