Білик Я. М. (2019) Лудологічні традиції античності: теорія і практика. Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки. № 86. С. 101–108. ISSN 2663-7650. DOI: 10.35433/PhilosophicalSciences.2(86).2019.101-108.
12.pdf
Завантажити (320kB) | Preview
Анотація
В філософії лудологічні поняття в різних формах вперше зустрічаються у Геракліта і Піфагора. Пізніше вони займають важливе місце у Сократа і Платона. Інструментальний й інтерпретативний ресурси гри дозволили Геракліту пояснювати буття космосу, Арістотелю – буття деміурга і творення космосу, Платону, стоїкам, Плотіну – деякі важливі сторони буття людини і космосу, Піфагору, Демокріту і кінікам – характер і особливості їх філософії. "Прекрасне", маніфестацією якого є гра, трактується Платоном у якості багатопланового поняття. Воно розглядається як поєднання кількох змістовних планів, дозволяючи існування різноманітних інтерпретацій. У своїй найяскравішій формі ігровий феномен у Платона постає у формі так званої "живої мудрості" або "софійності". Такого роду мудрість не є просто звичайним знанням; вона обов’язково перебуває у формі синтезу раціонального та ірраціонального, ідеального та реального, сенсового та позасенсового. В античній культурі ігровий елемент відігравав провідну роль. Це видно на прикладі феномену давньогрецького агону, а також тих сторін життя стародавніх греків, які були органічно пов’язані з цим явищем. Дух агону панував в економічному житті, в побуті, в освіті, в філософії, в мистецтві, в політиці, у військовій та в судовій справі. Варто також зауважити, що такого роду змагальність, що була притаманна давньогрецькому суспільству, зовсім не була аналогом сучасного спорту. Загальногрецькі ігри (Олімпійські, Піфійські, Немейські, Істмійські), а також дуже численні ігри регіональні (Панафінеї, наприклад) сприймалися їх сучасниками насамперед у контексті їх сакрального виміру. Така світоглядна позиція не була лише даниною старовинним традиціям, оскільки кожне із цих змагань було генетично пов’язаним з існуванням певного сакрального культу. Для мешканців кожного полісу їх земляк – переможець таких змагань, в першу чергу, асоціювався не з його спортивними досягненнями, а як людина, відмічена милістю. Тобто орієнтація на суспільне (полісне) схвалення агону підтримувалася сакральною санкцією.
| Тип ресурсу: | Стаття |
|---|---|
| Класифікатор: | B Філософія, психологія, релігія > B Філософія (Загальне) |
| Користувач: | Анастасія Торгонська |
| Дата подачі: | 21 Січ 2020 14:51 |
| Оновлення: | 21 Січ 2020 14:59 |
| URI: | https://eprints.zu.edu.ua/id/eprint/30536 |
| ДСТУ 8302:2015: | Білик Я. М. Лудологічні традиції античності: теорія і практика. Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки. 2019. № 86. С. 101–108. DOI: 10.35433/PhilosophicalSciences.2(86).2019.101-108. |


