The Relevance of Studying Religion as a Factor of National Resilience

Концепт національної стійкості включає в себе стратегію протидії різним загрозам, включаючи тероризм, вплив на громадську думку, вибори та інше. Акцент робиться на взаємодії державних органів, громадського суспільства та самовідновлюванності. Проте релігія не визнається компонентом національної стійкості, і не розглядається як чинник національної стійкості. Мета статті – з'ясувати чи є релігія компонентом та чинником національної стійкості, і чи має бути розроблений окремий пакет рекомендацій, щодо релігії в контексті забезпечення національної стійкості. Релігія може бути визначальним чинником політичної стабільності, однак цей чинник має різну інтенсивність та силу впливу. Включення релігії в концепцію національної стійкості може обмежувати свободу совісті громадян, якщо окремі релігійні групи або ж система поглядів визнаються загрозою політичної стабільності держави. Це суперечить принципам толерантності та політкоректності. З іншого боку, не можна заперечувати можливість реальних загроз від релігійних груп громадян, що спричиняють розбалансування політичної системи та сприяють інтересам ворожих держав. Вагомий, а подекуди визначальний внесок у протидію загрозам у релігійній сфері робить громадянське суспільство. Отже, релігія є чинником і фактором, що впливає на національну стійкість. Національна стійкість є більш перспективною моделлю щодо захисту національних інтересів ніж концепт національної безпеки, оскільки спирається на створення самодостатньої, частково автономної системи, яка здатна протидіяти загрозам як на рівні координації державних органів так і громадянського суспільства. Таким чином, незважаючи на те, що визнання релігії чинником національної стійкості пов'язане з дискусією про політкоректність та дискримінацію громадян, ми маємо справу з об'єктивною дійсністю в якій релігія має бути включена як чинник національної стійкості до стратегії національної стійкості України.