Організація закладів соціальної опіки в Україні у ХІХ – на початку ХХ століття

У статті представлено результати аналізу створення та діяльності закладів соціальної опіки на території підросійської України ХІХ – початку ХХ століття. На підставі аналізу історичних джерел та наукових публікацій з проблеми соціальної опіки в історії соціальної роботи в Україні сформульовано висновок про те, що заклади соціальної опіки на території підросійської України упродовж ХІХ – початку ХХ століття склали певну систему, яка уможливлювала обмежену соціалізацію дітей з соціально незахищених сімей, дітей-сиріт, та дітей з обмеженими функціональними можливостями. Обґрунтовано положення про те, що в першій половині ХІХ століття відбулася серйозна трансформація ставлення суспільства до питань соціального захисту незахищених прошарків населення. Відзначено, що попри імперський характер моделі соціальної опіки досліджуваного періоду дитина поступово стала суб’єктом права; встановилася волюнтаристсько-адміністративна система соціалізації; у другій половині ХІХ століття сформувалася суспільна думка про державну необхідність і самозахист імперської моделі держави від соціальних потрясінь за допомогою системи соціальної опіки незахищених прошарків населення. Відзначено місце і роль різноманітних громадських благодійних організацій і товариств, а також ініціативу приватних осіб у створенні спеціальних закладів соціальної опіки на території підросійської України (спеціальних класів чи шкіл-інтернатів для дітей з функціональними обмеженнями, сиротинців, виховних будинків для дітей бідняків, рукодільних майстерень, притулків, робітничих будинків). Обґрунтовано думку, що в другій половині ХІХ ст. вперше в історії вітчизняної соціальної роботи благодійність стала сприйматися як провідник соціалізації дітей з соціально незахищених прошарків населення. Сформульовано висновок про роль і значення соціальної опіки дітей, батьки яких знаходилися у місцях позбавлення волі, чи про неповнолітніх злочинців, оскільки соціальна опіка могла стати вирішальним чинником соціальної реабілітації, а просвітництво, залучення дітей до школи – засобом профілактики дитячої та підліткової злочинності.