Body, Plasticity and the Limits of “Self” as Paradigmatic Markers of the Meta-Modern Anthropology

Розуміння місця людини в хронотипах сучасності потребує реактуалізації тем тіла, його пластики та усвідомлення меж власного "я". Тема людського досвіду пластики тіла, як свого роду самометаморфози особистості, артикулює проблему трансцендування та залишає осторонь ідеологічні описові стереотипи.

Метою статті є з’ясування та опис образу особистості в метасучасній ситуації в аспекті її тілесності, а конкретніше – пластичних проявів тілесності. Поняття пластичності сприймається як здатність одночасно приймати і віддавати форми. Пластичність є способом авторепрезентації людини як в екзистенціальному ("я" вимірі), так і у фізичному просторі. Живучи у світі, ми залишаємо свої сліди для Інших. У цьому відношенні тілесність є водночас випадковістю пластичності (вона є, у гегелівському розумінні, пластично феноменальною), і створює такі пластичні явища, як резонуюче тіло-мембрана феноменологів, тіло без органів (А. Арто та Ж. Дельоз) або катастрофічне тіло (Ж. Нансі). Таким чином, уявне, мислиме, спроектоване чи фантомне тіло може існувати як пластична "проекція" суб’єкта, самоформування якого здійснюється через немеханічні зміни. Людський вимір можна розглядати через метафори руху, тілесності та пластики тіла, адже саме так відбувається формування та фіксація людських інтенцій. У статті досліджуються можливі філософсько-антропологічні шляхи й методи дослідження та опису "слідів" людської тілесності в сучасних умовах. Філософсько-антропологічний дискурс постає спробою реконструкцією і прочитанням "відбитків" особистості серед різноманітних культурних маркерів і демаркацій. Чутливість до індивідуально унікального тілесного досвіду має бути включена в ширший контекст універсалізаційного філософського погляду. Оскільки екзистенційний простір — це особливе "місце", де всі просторові виміри набувають абсолютно особистого значення, територія без кордонів, позиція без кордонів, "головна точка нашого свідомого життя, де ми щоразу заново створюємо світ", де "все звичні зв’язки вилучаються зі світу, і ми постаємо віч-на-віч із ним", будь-який опис людських рухів повинен враховувати цю подвійність коливань назовні-всередину та співіснування "Я"/"Інший".

Стверджуємо, що вирішення антропологічної проблеми сьогодення могло б полягати у поверненні на історичну сцену суб’єкта і як актора, і як автора самого себе, відповідального за власне життя. Саме в пластиці тіла, крізь крихкість тілесних форм і легкість рухів, безпосередньо простежується "дух нової щирості", завдяки здатності нашого тіла поєднувати як явне (фізичні форми та соціальні відбитки), так і приховане (психічні рухи) в людині. На нашу думку, така дослідницька оптика може бути забезпечена настановою, представленою у метамодерністській методології, яка переосмислює фундаментальні питання людського буття в термінах нової феноменології та "відродження" людського суб’єкта.