Розвиток здатності майбутніх фахівців докторського рівня до реалізації індивідуальної освітньої наукової траєкторії: контури педагогічного дискурсу

У статті висвітлено деякі результати проведеного педагогічного дискурсу щодо розвитку здатності аспірантів до реалізації індивідуальної освітньо-наукової траєкторії; остання розглядається в якості фактора становлення іміджевих ознак майбутнього вченого. Обґрунтовується виключна вага цілеспрямованості процесу становлення індивідуальної освітньої траєкторії саме здобувача освітнього ступеня "доктор філософії"; йдеться про вирішальний чинник успішності персоналізованого опанування як освітньою, так і науковою складовою аспірантської підготовки, а також про оптимальність фахового супроводу підготовки здобувачем власного дисертаційного проєкту, якому як правило, притаманна оригінальність і на рівні тематики, і в ракурсі інструментів розв’язання ключових протиріч, котрі підвищують актуальність порушеною ним проблеми дослідження, в аспекті спектру вияву творчої індивідуальності майбутнього доктора філософії. Враховано, зокрема, конструктивний польський досвід у плані стимулювання особистісно-професійної активності та підвищення персональної відповідальності наукового керівника аспірантів (польські докторанти впродовж четвертого семестру навчання проходять проміжну атестацію перед комісією у складі якої має бути доктор габілітований або професор із наукової спеціальності, обраної аспірантом, та не працює у закладі, де відбувається аспірантська підготовка майбутнього доктора філософії; у разі успішної атестації здобувача, його аспірантська стипендія суттєво підвищується). Констатовано, що історико-педагогічні витоки обраного підходу закладено у фундаментальних дослідженнях конструкту "виміри успіху Європи – шанс для України". Щодо сучасних науково-педагогічних уявлень про змістове наповнення поняття "індивідуальна освітня траєкторія", то зазначено на акцентуванні таких різнопланових вимірів, як-от: "шлях", "стиль", "програма", "рух". Доведено, що стосовно аспірантів, правомірно виходити із індивідуальної освітньо-наукової траєкторії, де акцентується увага переважно на процесах самореалізації та саморегуляції. Предметну самореалізацію потрактовано як вияв здобувачем специфічної форми активності, спрямованої на набуття ним статусу суб’єкта власного розвитку у площині обраної професії. Щодо саморегуляції, то воно осмислюється важливим аспектом самовдосконалення майбутнього доктора філософії, адже відбувається через задіяність механізмів самооцінки, самоконтролю, рефлексії; діяльність професійної саморегуляції і безпосередньо і опосередковано пов’язана із процесом самотворення. Відтак, передбачається здатність здобувача "перебувати" одночасно у контентності формальної, неформальної, інформальної освіти.