Православна антропологія у контексті конструювання політичної ідеології

Стаття присвячена дослідженню феномена концепції сакралізованої державності у Візантійській імперії та її впливу на формування релігійної свідомості православного світу. Аналізується взаємодія політичних і релігійних чинників, що визначали характер візантійської цивілізації, зокрема її здатність інтегрувати богословські та державницькі парадигми у єдину політико-релігійну систему. Доведено, що Візантія функціонувала не лише як політична структура, а й сакральний організм, що поєднував у собі функції збереження християнської віри та транслятора духовних архетипів. Особливу увагу приділено формуванню візантійського типу релігійної особистості, який вирізнявся авторитарним менталітетом, догматичною свідомістю, ізоляціоністською позицією у ставленні до інших культурних і релігійних традицій. Розкрито антропологічний вимір сакральності влади, що ґрунтувався на уявленні про імператора як "образа Божого" у земному світі та посередника між трансцендентним і соціальним порядком. Такий антропологічний вимір підкреслював персоніфікацію влади, у якій тілесність, ритуалізованість поведінки та обрядові практики набували особливого значення як знаки сакральної присутності в історії. Це зумовлювало не лише політичну легітимацію, а й формування певної моделі релігійної антропології, де влада ототожнювалася з особистістю монарха як носія божественної харизми. Встановлено, що постійна загроза Візантії зі Сходу та релігійно-культурний тиск латинського Заходу сприяли формуванню архетипів войовничості, духовної незламності та ортодоксальної консервативності. Простежено трансформацію християнської ідеї в етноцентричну, у межах якої православ’я дедалі більше ототожнювалося з грецькою національною та культурною ідентичністю. Встановлено, що концепція сакралізованої державності постає як багатовимірний феномен, який охоплює богословський, політичний та антропологічний рівні, формуючи унікальну систему релігійних уявлень.