Феномен самотності в європейській філософії

Статтю присвячено дослідженню історико-філософського шляху становлення феномену самотності як одного з фундаментальних екзистенціалів в умовах війни. Робота ґрунтується на припущенні, що самотність – це явище, здатне проявляти граничні обрії людського буття. Методологічною базою слугували концепції філософії екзистенціалізму (С. К’єркегор, М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр) та метаантропології (Н. Хамітов), які дозволили розкрити самотність у її внутрішніх, комунікативних та граничних проявах. Історико-філософський аналіз дозволив простежити еволюцію трактування самотності: від античного бачення людини як "соціальної тварини"; через середньовічні погляди на усамітнення як шляху духовного вдосконалення; до модерного і постмодерного трактування як простору творчості, свободи та відповідальності. Досліджено інтерпретації самотності у працях С. К’єркегора (як передумови становлення автентичного "Я"), М. Гайдеґґера (як модусу буття Dasein, що протиставляється колективному безособовому das Man), К. Ясперса (як основи "комунікації" з Іншим), Ж - П. Сартра (як невід’ємного супутника свободи та відповідальності). Простежено концептуальні підходи А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, які вбачають у самотності можливість внутрішнього звільнення та творчої самореалізації. Акцентовано увагу на метаантропології Н. Хамітова, яка пропонує багатовимірну структуру екзистенціалу самотності, включаючи внутрішню, зовнішню, гендерну та граничну її форми. Результати дослідження розкривають феномен самотності як універсальну, проте соціокультурну змінну умову людського буття, що в умовах війни стає особливо інтенсивною. Запропонований аналіз не лише окреслює багатовимірність і динаміку феномену в історії філософії, а й формує теоретичне підґрунтя для подальшого дослідження самотності як нерозривного супутника буття людини в сучасних кризових обставинах.