Людина і мистецтво в ренесансній картині світу

У статті розглянуто ренесансну концепцію людини у її взаємозв’язку з новим баченням художньої творчості, що вирізняє добу Відродження стосовно Середньовіччя й Античності. Для Відродження характерний притаманний цьому періоду культдюкурний діалог, що дає змогу синтезувати напрацювання попередніх епох. Античний антропоцентризм і середньовічний християнський теоцентризм поєднуються, набуваючи нової якості, у духовно-інтелектуальній практиці демократичних і водночас елітарних гуманістичних студій. Ренесансний синтез надає особливого значення людині, сутність якої розкривається у творчості, що прагне стати універсальною, охоплюючи всі знання, уміння, сфери діяльності, земну конкретику та трансцендентну загадковість. Відзначено, що найбільш очевидно творчий потенціал ренесансної людини проявляє індивідуально-авторська мистецька діяльність, яка дає підстави митцю усвідомити себе в ролі "співавтора Бога" (Ф. Петрарка). Художні звершення доби Ренесансу, запрошуючи до "релігійної медитації", з новою гостротою в умовах поступової секуляризації мистецтва актуалізують християнську проблематику. Зокрема, ідеться про відновлення втраченого зв’язку з Богом, що має стати основою реалізації "божественного начала", народження автора, творчого самотворення людини в просторі індивідуальної екзистенції, мистецтва, історії.

З опорою на міркування М. Гайдеґґера про новочасний характер поняття "картина світу" розкрито особливості ренесансного світогляду, що стає передумовою активної та відповідальної творчої діяльності людини. Відкриття перспективи в живописі Ренесансу, нове ставлення до людського тіла й людини як гармонійної духовно-тілесної істоти, освоєння часо-просторової конкретики природного універсуму потрактовано в контексті нових обріїв художньої практики. "Вітрувіанська людина" й "Джоконда" Леонардо да Вінчі, фрески "Секстинської капели" Мікеланджело Буонаротті інтерпретовано як знакові в контексті окреслених світоглядних зрушень і художньо-естетичних новацій. Візуалізація духовного буття людини й "Священної історії" в образотворчому мистецтві Ренесансу схарактеризовано у зв’язку з проблемою співвіднесення високого і масового мистецтва в межах актуальної художньої практики та її рецепції.