Мовна незалежність як запорука суверенності держави (на прикладі української та чорногорської мов)

У статті висвітлено мовний розвиток України й Чорногорії та точки перетину двох незалежних країн, розглянуто національну мову в аспекті захисту державних кордонів. Аналіз зосереджено саме на українській та чорногорській мовах у зв’язку з їхньою належністю до слов’янської мовної системи, що зумовлює наявність спільних рис у лексичному, граматичному та фонетичному вимірах. На основі проведеної історичної паралелі зроблено висновок, що становлення самостійної й сильної держави можливе лише за умови функціювання потужної національної мови, яка убезпечує народ від асиміляційних процесів. Досліджено, що мова кожної країни є її силою, адже формує національну свідомість, конструює суспільні смисли та забезпечує комунікацію народу зі світом. Зазначено, що мова – це запорука існування народу, яка слугує мостом між минулим та сьогоденням, безперервним зв’язком поколінь, основою національної культури. Акцент зроблено на значенні української мови як державної в усіх галузях суспільного життя: її рівень розвитку безпосередньо корелює з інтелектуальним потенціалом суспільства та демонструє стан мовного самовираження нації. До того ж наголошено на ризиках надмірного використання термінів-запозичень, що призводить до послаблення мовної унікальності.

Мова – чинник оновлення суспільства, адже складні соціально-політичні процеси сприяють національній консолідації та зменшують масштаби масової двомовності. Водночас мова – інструмент впливу на комунікативні процеси, засіб самовизначення та вираження громадянської позиції щодо національної належності. Підкреслено, що як українська, так і чорногорська мова виконують роль зброї, символу стійкості й маркера державної незалежності, водночас залишаючись визначальним чинником консолідації суспільства та провідною ознакою національної ідентичності.