Концептосфера радість у діахронійному вимірі української мови

У праці розглянуто діахронійну динаміку вербалізації концептосфери РАДІСТЬ у художньому дискурсі української мови ХХ–ХХІ ст. Мета дослідження полягає у виявленні змін частотності, структурно-семантичних характеристик і метафоричних моделей вербалізації концептосфери РАДІСТЬ як складника позитивного емоційного досвіду мовної спільноти. Методологійним підґрунтям дослідження послугувала теорія концептуальної метафори Дж. Лакоффа й М. Джонсона, а також її розвиток теорією метафоричної варіативності З. Ковещича, що дало змогу окреслити сталі та індивідуально-авторські, а також культурно марковані метафори. Фактологічну базу сформовано на основі двох підкорпусів української художньої прози, створених у ГРАК, які репрезентують періоди 1901–2000 рр. та 2001–2022 рр. Збалансованість даних забезпечено врахуванням часових параметрів і ґендерної належності авторів. Проаналізовано частотність метафоричних моделей концептосфери РАДІСТЬ репрезентованих лексемами втіха, потіха, просвіток, радість, радощі, розрада, торжество, утіха, а також простежено динаміку їхнього використання в текстах досліджуваних періодів. Від так, кореляційний аналіз (коєфіцієнти Спірмена й Пірсона, модифікований критерій Стьюдента) підтверджує статистичну значущість виявлених тенденцій. Отримані результати засвідчують поступову зміну динаміки вербалізації емоційних концептів, де простежується перехід від об’єктних до антропоцентричних моделей метафоризації концептосфери РАДІСТЬ. У ХХ ст. переважають об’єктні метафоризації, тоді як у ХХІ ст. концептосфера РАДІСТЬ частіше метафоризується за моделлю РАДІСТЬ – ЦЕ ІСТОТА. Поява змішаних типів репрезентації РАДОСТІ свідчить про розмиття меж метафоричного мислення, що притаманне постмодерному мовленнєвому й концептуальному контексту ХХІ століття.