Межі дозволеної правди: мовні стратегії репрезентації голодомору в регіональних офіційно-ділових текстах Сумщини

У статті здійснено мовознавчий аналіз регіональних офіційно-ділових документів періоду Голодомору 1932–1933 років на матеріалі Сумщини. Дослідження зосереджене на виявленні мовних стратегій, за допомогою яких у протоколах партійних органів, розпорядчих листах, доповідних записках, прокурорських матеріалах та заявах "знизу" репрезентується голод і пов’язані з ним насильницькі практики. Показано, що офіційно-діловий дискурс не лише фіксує управлінські рішення, а й активно формує межі допустимого проговорення трагедії.

Виявлено переважання таких стратегій, як евфемізація, зниження оцінного тону, замовчування фактів і використання стандартних мовних кліше. Ці підходи формують зредуковану та ідеологічно контрольовану репрезентацію історичної травми. Установлено, що маскування голоду й насильства реалізується через усунення виконавця дії, абстрагування подій, евфемістичну адміністративну лексику та домінування статистичних показників. Доповідні записки репрезентують мову вимушеної правди, у якій частково знімається евфемізація, проте зберігається мовна лояльність до системи. Прокурорські матеріали формують модель контрольованого викриття, коли насильство називається прямо, але відповідальність локалізується на окремих виконавцях. Скарги й заяви "знизу" демонструють крайні межі дозволеної правди, поєднуючи детальний опис репресивних практик із мовою страху та ідеологічно прийнятними формулами. Офіційно-діловий дискурс відтворює канонічні моделі радянської мовної політики, обмежуючи можливості відкритого розуміння Голодомору як геноциду українського народу.

Зроблено висновок, що регіональні офіційно-ділові тексти утворюють цілісну систему мовних стратегій, у межах якої контролюється не саме існування трагедії, а спосіб її називання, що сприяло тривалому витісненню Голодомору з публічного мовного простору.