Духовна освіта на Волині у ХІХ – на початку ХХ століття у контексті теорії етноконфесійної дифузії

У статті з’ясовано особливості розвитку духовної освіти на Волині в контексті теорії етноконфесійної дифузії. Встановлено, що етноконфесійна дифузія в соціокультурному просторі волинського регіону ХІХ – початку ХХ століття зумовила специфіку розвитку духовної освіти. Доведено твердження про статус православної церкви як основи моделі духовної освіти Волинської губернії у досліджуваний період. З’ясовано, що русифікація волинського краю, та прагнення імперської влади розвивати духовну освіту населення спричинили наявність як інституційних, так і позаінституційних форм духовної освіти в краї на засадах «теорії офіційної народності», за якою українське населення південно-західних губерній ототожнювалося з росіянами. Саме з цієї причини релігійно-просвітницькі заходи виступали потужним засобом зросійщення й реалізації панславістської моделі духовної освіти на Волині.

На підставі аналізу соціально-політичної, ідеологічної та соціокультурної ситуації на Волині ХІХ століття було визначено такі чинники етноконфесійної дифузії, які вплинули на становлення та розвиток в регіоні духовної освіти: 1) соціально-політичні, зміст яких криєтьсяу переході території Волині під владу російської імперії внаслідок кількох поділів Польщі, останній з яких (1795 р.) остаточно закріпив Волинь у складі імперії; 2) ідеологічні, відповідно дояких реалізувалася імперська формула «православ’я – самодержавство – народність», що визначило основи русифікаторської політики царату на Волині і вплинуло на зміст духовної освіти у навчальних закладах губернії; 3) соціокультурні, згідно з якими домінація православної церкви на всій території Волині детермінувала обов’язок вивчення основ православного віровчення у всіх навчальних закладах регіону та пояснювала особливості духовної освіти в середовищі інших етнокультурних спільнот волинського краю.